Archive | May 2015

Тріумф Анджея Дуди: як зміна президента в Польщі вплине на відносини з Україною?

Вже у понеділок, 25 травня, на наступний день після проведення другого туру президентських виборів у Польщі, Державна Виборча Комісія оголосила результати виборів. Екзит-поли не схибили: президентом став Анджей Дуда, який набрав 51,5% голосів проти 48,5% у діючого президента Броніслава Коморовського. Вже колишній Президент Коморовський одразу ж  після оголошення результатів екзит-полів визнав свою поразку і побажав своєму опоненту вдалого урядування.

Анджей Дуда – молодий, харизматичний юрист з Кракова, про якого мало хто знав ще рік тому не лише за кордоном, але й у самій Польщі. Дуда є депутатом Європейського Парламенту від правої, консервативної партії “Право і Справедливість” (Prawo i Sprawiedliwość, PiS), котра вже 8 років знаходиться у опозиції до правлячої в Польщі “Громадянської Платформи” (Platforma Obywatelska, PO). Деякі польські видання описували Дуду цікавим терміном “третьорозрядного члена ПіС”, натякаючи на його політичну недосвідченість.

У чому секрет несподіваного успіху? Анджей Дуда провів дуже ефективну виборчу кампанію, зосереджуючись на активних подорожах Польщею та розмовах з виборцями навіть у невеликих містах, а також активному використанню соціальних мереж (слідкувати за його дописами на Твіттері можна на @AndrzejDuda). Дуді вдалось обійти Броніслава Коморовського на 1% голосів у першому турі, попри те, що ще взимку усім здавалось нібито результат виборів визначено заздалегідь на користь діючого президента. Несподіваний результат виборів змушує оглядачів не лише в Польщі, але й закордоном уважніше поглянути на нового президента Польщі.

Міфи і реальність 

Візьму на себе сміливість розвінчати кілька міфів про результати польських виборів, які поширюються в українських та західних медіа.Mapa_Wybory_Polska

  •  “Вибори закріпили географічний поділ Польщі“. Це спрощений погляд на ситуацію. Так само як і у випадку з Україною, виборча карта голосування (див. малюнок справа) змушує західних коментаторів говорити про поділ Польщі. Дійсно, південно-східні воєводства (зокрема “сусідні” Україні підкарпатське та люблінське) у своїй переважній більшості підтримали Анджея Дуду (аж до 70%), а північно-західні надали перевагу Коморовському. Разом з тим, електоральний розрив у половині воєводств був незначним (блакитні і рожеві). Крім того, “гарні” карти не відображають більш суттєвих електоральних нюансів: Коморовський здобув більше голосів у великих містах (де рівень життя вищий) та серед більш освічених виборців, у той час як за Дуду проголосувало село й … американська діаспора. Цікаво, що явка на виборах – 55% – була на рівні з попередніми президентськими виборами, але багато східних округів були активнішими, що також зіграло на користь Анджея Дуди.
  • Польща посунулась вправо“. Результат виборів аж ніяк не означає активізацію праворадикальних сил та націоналістичних поглядів у Польщі. Головна причина перемоги Анджея Дуди: попри економічне зростання та добробут, поляки втомились від правлячої вже 8 років партії “Громадянська платформа”. Важливо також пам”ятати, що економічна платформа Анджея Дуди була більш популістичною, “лівішою” ніж у Коморовського: наприклад, Дуда наголошував на необхідності знизити пенсійний вік.
  • У Польщі відбувся антиєвропейський реванш“. Польща залишається однією з найбільш євро-оптимістичних країн у Євросоюзі. Вибір Дуди мав мало спільного з геополітикою. Натомість важливі демокрафічні та економічні тренди. Багато хто з молодого покоління втомився від “вибору без вибору” у країні з де-факто двопартійною системою, де електоральне поле поділене між “Платформою” та “ПіСом”. Попри закиди, що Дуда – це креатура під повним контролем Качинського, молодому кандидату вдалось вибудувати імідж нового гравця, який хоче “бути президентом усіх поляків”. У цьому сенсі польські вибори є частиною загального тренду у Центральній Європі: запит суспільства на свіжі, незаплямовані кон”юнктурою обличчя політиків (Андрей Кіска у Словаччині у 2014 році та Клаус Йоханніс у Румунії у 2015 році). Цей виборчий “тріумф” має слугувати уроком і українській еліті: у суспільстві, яке динамічно розвивається і вимагає змін у політичному істеблішменті, неодмінно виникне запит на “нове обличчя”, яке може отримати політичну підтримку як з боку політичної інертної молоді, так і старших консерваторів.

Read More…

One Year of Poroshenko’s Presidency: Is the Public Love Gone?

One year ago, Ukrainians went to polls to elect the country’s new, post-Maidan President. In breach of a long-standing political tradition in the country, Petro Poroshenko won in the first round with convincing 55% of the popular vote, with the runner-up, Yulia Tymoshenko, getting the modest 13% of the electoral pie. In another ground-breaking political change, Mr. Poroshenko gained the absolute or relative majority of the votes in all electoral precincts across the Ukraine-controlled territory of the country, except for the northern tip of Kharkiv region (which was loyal to a Party-of-Regions proxy). That resounding victory left Mr. Poroshenko with a strong mandate to lead the country in times of war and economic crisis, even though his constitutional functions were limited to foreign policy and defence.

Today, some media – UNIAN and 1+1 – made President a gift of sorts by unveiling the results of the poll carried out by TNS On-Line Track. According to the survey, 51% of Ukrainians are either fully or mostly “not satisfied with the President’s work”. It is important to note that those media are owned by the oligarch Igor Kolomoyskiy, who has had a conflict with the presidential team over the ownership of oil assets recently and whole political allies are in “soft” opposition to the President. However, even if taken with a grain of salt, those polls are likely to reflect public sentiment to the President one year after he was elected.

The reasons for the loss of popular support can be attributed both to grave external circumstances and Poroshneko’s own faults, most notably his mistakes in making high-ranking appointments. Many military casualties incurred in Donbas in autumn 2014 and winter 2015 stemmed largely from Russia’s decision to step up its army presence. Yet resignation of Ministry of Defence officials and the inclusion of army volunteers into the Ministry may have signaled that Poroshenko was ready to assume some responsibility. That belated change of course after running out of options seems to have become a hallmark of his presidency so far.

Those episodes of military escalation were both followed by controversial Minsk agreements, for which President also caught flak domestically. Positioning himself as a diplomatic heavyweight came at a cost: many in Ukraine, especially on the right, thought that the deals he had negotiated with Russians and their proxies were not in the country’s interests. Last but not least, Poroshenko is deemed to have postponed the fight against corruption for too long. His first appointment for the Prosecutor General, Vitaliy Yarema, has been widely criticized for ignoring or even obstructing persecution of the most visible corruption cases. The replacement in that position, Viktor Shokin, has been more agile in announcing new high-profile suspects than in sealing criminal cases in Ukraine’s notoriously-corrupt courts.

Petro Poroshenko's approval rates

Petro Poroshenko’s approval rates

That said, 17% of Ukrainian citizens are “satisfied” with his performance in the presidential seat, according to the TNS poll. Granted, that figure shows substantial decrease in comparison to the approval ratings that Poroshenko had received last year (see the graph above). But losing two-thirds of his voters a year ago is only half of the story. As presidental rankings of previous presidents (especially, Viktor Yushchenko) show, things could have been far worse. Despite the severe economic and security situation in the country, Poroshenko has retained a loyal electorate core accounting for about one-fifth of the population, which he will rely on in the next local (or if things go rough, even parliamentary) election.