Запаморочення від (євроінтеграційних) успіхів?

Деякі українські політологи, вслід за дипломатами, перекручують факти та дезінформують українську громадськість щодо прогресу України на шляху до підписання (або непідписання) Угоди про асоціацію з ЄС. Я наведу лише 4 міфи, які настільки нещадно експлуатуються українськими “експертами”, що їх варто проаналізувати детальніше неупередженим оком.

Нещодавня стаття політолога Костя Бондаренка (якого часто пов’язують з політиками Партії Регіонів) про перспективи підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС викликала у мене змішані емоції. З одного боку, хотілось щиро порадіти оспіваному євроінтеграційному прогресу України. Проте не вдалось: текст статті містив низку некоректних тверджень та алогізмів, які заслуговують на критичну відповідь. Оскільки мені довелось вивчати зовнішню політику Європейського Союзу у хорошому нідерландському університеті та досліджувати Угоду в найбільшому (і кажуть, найавторитетнішому) аналітичному центрі Брюсселя, цій невдячній справі півгодини приділю я. Тож по пунктам.

1. Говорячи про стимули підписання Угоди у порівнянні з минулим роком, пан Бондаренко дуже сміливо аналізує Східне Партнерство як чи не найважливіший напрям зовнішньої політики ЄС у найближчій перспективі. Таке допущення не витримує більш уважного аналізу. Аналізувати зовнішню політику ЄС щодо Східного Партнерства  у відриві від загального контексту міжнародних відносин – профанація. Як би це не било по нашій національній гордості, але Євросоюз не живе лише однією Україною. Враховуючи затягування збройного конфлікту у Сирії та нещодавні дипломатичні зрушення у перемовинах між Сербією та Косово за посередництвом Високого Представника ЄС, Україна ледь дотягується на третє місце у переліку зовнішньополітичних пріоритетів ЄС. Врешті, Євросоюз виділяє на країни Східного Партнерства значно менше фінансових та людських ресурсів, ніж на інші суттєві напрямки Політики Сусідства. Наприклад, у 2011-2013 році Євросоюз виділив на підтримку реформ у країнах Східного Партнерства 130 млн євро, а у країнах Південного Середземномор’я (багато з яких вже мають угоди про асоціацію) – 540 млн євро.

По-друге, непідписання Угоди з Україною не означатиме згортання «Східного Партнерства», радше поступового перехожу в “сплячий режим” за прикладом Білорусі – головне, щоб без безпекових проблем. Виключати цей варіант аж ніяк не можна, адже в ЄС звикли до «маятникоподібного» політичного розвитку посткомуністичних країн. До прикладу, минулого року Єврокомісія оприлюднила досить критичні висновки щодо прогресу західнобалканських країн щодо членства в ЄС, проте політика розширення не зупиняється попри скептицизм існуючих країн-членів. Дипломати ЄС усвідомлюють, що приказка “Політика – це мистецтво можливого” особливо актуальна щодо нестабільних режимів. Нещодавні зрушення у переговорах між Сербією та Косово за посередництвом Євросоюзу – ще одне цьому підтвердження.

2. У хронології подій останнього півріччя Кость згадує рішення Європейського Суду у Правах Людини як одне з підтверджень начебто “пом’якшення” вимог ЄС до України, при цьому замовчуючи, що ЄСПЧ не є установою Євросоюзу і вердикт суду не диктується з Брюсселя (дивно, чи не так?). Зрештою, політологу пану Бондаренку слід знати, що Україна має виконувати рішення Суду, оскільки є стороною міжнародного договору, який  превалює над нормами національного  права, а не тому, що “так хоче Євросоюз”. Справді, ЄС посилається на рішення ЄСПЛ як підвердження застосування “вибіркового правосуддя” в Україні, проте інституції ЄС не мають жодного стосунку до самого рішення ЄСПЛ. З випадінням цієї ланки, ланцюжок аргументації у статі розсипається: “вирішення” питання Тимошенко було і залишається на порядку денному, попри спроби української влади зробити вигляд, що це не так.

3. “Економічно угода більш вигідна Євросоюзу – про це неодноразового говорили економісти” – начебто з докором стверджує український політолог. Цікаво було б почути хоча б двійко імен економістів, які про це не просто “говорили”, а досліджували, бажано з докладним економетричним моделюванням руху товарних потоків після впровадження ЗВТ. Я ж наведу лише два посить поверхових факти, які допоможуть переосмислити “хто кому потрібніший”. По-перше, частка України в загальному експорті Євросоюзу складає менше 1,5% (!) При цьому у товарній структурі експорту ЄС в Україну превалюють товари з високою доданою вартістю, з якими українські виробники конкурувати не можуть або ж їх, цих виробників, просто немає. Тобто українські споживачі купують дуже малу частину продукції Євросоюзу і не мають вибору вітчизняних замінників. Чи зірве Євросоюз “джек-пот”, якщо після усунення ввізних мит Україною ця частка зросте до (скажімо) 1,8% ? Здоровий глузд підказує, що ні, адже обсяги торгівлі з Україною у порівнянні з обсягами виробництва в найбільших країнах-експортерах (Німеччина, Нідерланди) вкрай низькі.

По-друге, «вигода» ЄС у безперешкодному доступі на ринок дуже нестабільної у політичному та економічному плані країною – неочевидна. Через низьку купівельну спроможність населення та песимістичні макроекономічні перспективи, на стрімке збільшення попиту в Україні у найближчий рік-два розраховувати важко (на відміну від, наприклад, країн Південно-Східної Азії, з якими ЄС також уклав угоди про асоціацію). Ризики для європейських експортерів залишаються високими: наприклад, можлива девальвація гривні (подивіться динаміку платіжного балансу країни) зробить європейські товари дорожчими для українського споживача, а тому збуту можуть не допомогти навіть нижчі тарифні ставки. Висновок з цього один: лише зниження та скасування мит у середньостроковій перспективі не стане для європейських експортерів гарантією нарощування прибутків. Розширення українського ринку за рахунок економічних реформ має такий потенціал, але для цього необхідні кроки для імплементації законодавства ЄС, передбачені в Угоді про асоціацію, а вони залежать від внутрішньоукраїнських факторів, на які Євросоюз матиме мало впливу.

Спростити сумнівний аргумент «економічної вигоди Євросоюзу» можна так: «супермаркету торгувати зі мною вигідно, тому що він отримує прибуток». Ви можете бойкотувати цей супермаркет і купувати продукти де інде, проте навряд чи він від цього раптом збанкрутує. У цих умовах говорити про начебто “шалений” тиск європейських лобістів на європейські інституції та національні уряди для підписання Угоди з Україною дещо наївно. Це наводить на думку, що пан Бондаренко або не до кінця розуміє специфіки впливу лобістів на політичний процес у Брюсселі (їх почують, думку врахують, але зроблять по-своєму), або просто видає бажане за дійсне.

4. Найголовніше, що замовчує стаття пана Бондаренко та багато інших коментаторів з “табору невиправданого оптимізму”: згідно ст. 218 Договору про функціонування ЄС, для ухвалення Угоди про асоціацію Радою міністрів ЄС необхідна одностайна підтримка всіх країн-членів ЄС. Повторю: ВСІХ країн-членів Євросоюзу, а не лише більшості чи якоїсь «критичної маси». При цьому Кость наступає на горло своїй же пісні, непрямо визнаючи, що перспективи підписання Угоди піддають великим сумнівам у Німеччині, Франції та Нідерландах. Більше того, передвиборча ситуація в Німеччині та критичні коментарі офіційного Парижа стосовно рішення ЄСПЛ мали б підкріпити підозру, що дві ключові держави у ЄС можуть сказати Угоді “nein” та “non” відповідно. Але ж ні, пан Бондаренко замовчує ці незручні обставини, щоб не «псувати» райдужну картинку.

Нещодавнє турне міністра іноземних справ Кожари від Лондона до Кракова мало  продемонструвати “кропітку роботу” уряду над виправленням уявлень про прогрес України, не лише у кабінетах європейських посадовців, але й – чи не найголовніше – на Банковій. Але не потрібно плутати цей “прогрес дипломатичної риторики” з реальним прогресом виконання умов для підписання Угоди. Схоже, у “велику політику з Європою” намагаються гратися не лише українські дипломати (яким це диктують посадові обов’язки), але й деякі аналітики.

Насамкінець, дозволю собі дві ремарки, ба навіть нахабніше – заклики. Колеги-дослідники, як в університетах, так і в аналітичних центрах – не соромтесь публікувати статті стосовно тематики відносин України та ЄС у пресі та інтернет-виданнях. Враховуючи засилля поверхових (і часто некоректних) публікацій про євроінтеграцію України у мас-медіа, мислячій частині українського суспільства як ніколи потрібна неупереджена та критична думка про цей вектор зовнішньої політики, а окрім нас цю дискусію навряд чи хто підтримає (точно не політконсультанти). Другий заклик вже до читачів – якщо ви хочете мати адекватне уявлення про те, що відбувається у відносинах між Україною та ЄС, формуйте свою думку опираючись головно на факти, а не на безпідставні оціночні судження. Не треба вірити мені, автору цієї статті, просто перевірте та зважте факти, наведені мною, та оціночні твердження, висловлені Костем Бондаренком. Тоді, можливо, деякі ілюзії про запаморочливі “зовнішньополітичні успіхи” українського уряду поступляться місцем здоровому скепсису.

Євген Воробйов

Магістр міжнародної політики ЄС (Університет Маастрихта, Нідерланди)

Передрук без посилання на цю веб-адресу та автора не дозволено.

Advertisements

Tags: , , , , , ,

About Evgen Vorobiov

I am an analyst of international relations, currently working on civilian security issues. In the past 3 years, I've done research on Ukraine's regional politics, on EU-Ukraine Association process and the Russia-Ukraine conflict. I hold a Master's Degree (cum laude) in European Studies and International Politics from Maastricht University (The Netherlands). I tweet regularly at @vorobyov as a private person. In addition to native-level Ukrainian and Russian, I speak fluent English, passable German and Polish, basic Dutch and French.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: